Цей текст — конспект виступу директора Інститут Фронтиру Євгена Глібовицького під час Правозахисних діалогів, організованих Центром громадянських свобод.
В Україні існує проблема не з Левіафаном, а з його тінню. Ми ще не створили української моделі врядування — вона тільки в розробці. Ми ще не до кінця усвідомили, що із Радянського Союзу успадкували радянського Левіафана в українську вже незалежну державу. Ми досі не зрозуміли, як саме сталася наша незалежність.
Україна стала незалежною не внаслідок перемоги національного визвольного руху. Є класична деколонізаційна історія, коли з’являється суб’єктність, набирає критичну масу, в певний момент розправляє крила і вона засновує нові інститути, нові системи правил. Це не наш випадок.
Чим більше я вивчаю те, як Україна стала незалежною, тим більше готовий віднести те, що сталося, категорію, яка в християнському дискурсі називається дивом. Фантастичне вікно можливостей тривало, ймовірно, один день. Якби все відбулося на кілька днів раніше чи пізніше — результат був би інший. Тоді стався компроміс між демократами, які задали вектор, і комуністами, які прагнули утримати владу. І для того, щоб утримати повноту влади й незмінність свого контролю над країною, вони поміняли оболонку, проголосивши незалежну Україну. Тобто більшість, яка проголосувала за незалежність, фактично прагнула зберегти радянську патерналістичну модель. Українська суб’єктність відтоді розвивалася поступово.
На мою думку, Україна стає по-справжньому незалежною у 2014 році — в момент появи повноцінної політичної суб’єктності. І наслідком появи цієї суб’єктності практично одразу стала війна за незалежність, яка триває дотепер.
Випробування демократії й пошук нової етики
З 2014 року починається наше дорослішання та спроби сформувати нову модель взаємин. Власне, стартує етап нового врядування. Його рушієм стає прагнення вирватися з-під впливу тоталітарного минулого. Ми діємо з переконанням, що ліберальна демократія вже перемогла у світі, і вважаємо цей напрямок своїм. У результаті опиняємося на перетині двох концепцій.
У певний момент ми усвідомлюємо, що західна демократія втрачає пильність і перестає належним чином дбати про власну безпеку. Вона захоплюється хибними уявленнями — зокрема, ідеєю, що міжнародна торгівля автоматично сприятиме поширенню ліберальної демократії у світі. Відтак вважається, що варто скасувати торговельні обмеження, адже економічна взаємодія змусить Росію, Китай та інші авторитарні режими поступово перейти до демократії. Це призвело до того, що суспільства втратили здатність бути носіями цінностей. Натомість домінувати почала логіка транзакційності. Цей зсув помітний у США, Великій Британії, Польщі, Угорщині, Туреччині та в багатьох інших країнах світу.
В Україні вакциною від цього захворювання є наша тоталітарна травма. Якщо дивитися в довгостроковій перспективі, в Україні сьогодні формується нова етика, яка з часом може дати відповідь на кризу, що охопила вільний світ. Цей процес відбувається не лише в Україні — подібні виклики постають і перед іншими країнами, зокрема Балтійськими державами та Фінляндією. Однак саме Україна має необхідну вагу та глибоку інтегрованість у спільне культурне й релігійне поле, що дає їй потужний важіль впливу — навіть на саму Росію.
Це дозволяє нам формувати нову етику. Ми ще не знаємо, якою вона буде. Моя гіпотеза: українська етика не протиставляє свободу і безпеку, ми розуміємо, що можна бути сильним і вільним водночас, ми не зводимо все до дихотомії централізації й децентралізації — є інші варіанти.
Сьогодні на Заході триває перевірка на міцність їхніх систем стримування і противаг, а також інституційної стійкості. В Україні ж існує своєрідний «бекап» — активне громадянське суспільство, яке здатне підхопити ініціативу у разі, якщо інституції дають збій. У західних демократіях такого запобіжника часто немає, і провал інституцій може призвести до значно глибшої кризи. Це, своєю чергою, змушує нас замислитися над власною моделлю розвитку та переосмисленням себе.
Ми — інша модель. І це може бути нашим внеском у світ
Тімоті Снайдер дуже влучно сформулював питання: Україна — це дисфункція західної моделі чи інша модель? Ми в Інституті фронтиру другий рік намагаємося знайти відповідь і схиляємося до того, що ми — транзитна модель. Це означає, що ми неминуче провалюватимемо тести на прогрес, якщо вони будуть побудовані виключно за західними критеріями.
В окремих аспектах ми справді зможемо відтворювати ці підходи, але в інших — діятимемо за власною логікою, яка не завжди відповідатиме усталеним західним моделям. Про це свідчить, зокрема, спосіб, як українці контролюють свою владу через інституційну довіру. Ми це робимо зовсім інакше, ніж це роблять європейці. Ми маємо інші підходи до формування системи стримувань і противаг.
З цієї перспективи нинішній процес євроінтеграції може виявитися хибним маршрутом, адже ми намагаємося відповідати вимогам вступу до організації, яка в її колишньому вигляді вже фактично не існує. Ми орієнтуємося на Європейський Союз, що функціонував під припущенням про гарантовану безпеку з боку НАТО. Але якщо НАТО більше не здатне гарантувати цю безпеку — що далі? Це ставить перед нами необхідність осмислити, якою має бути трансформація ЄС, аби він зміг стати не лише економічним, а й повноцінним військовим і геополітичним блоком. А це означає, що євроінтеграція перестає бути одностороннім рухом, натомість мусить стати вулицею з двостороннім рухом.
Сьогодні Україна — це велика лабораторія, у якій народжуються нові цінності та нова філософія. І цілком можливо, що саме це стане нашим внеском у світ XXI–XXII століття. Я припускаю, що після завершення цієї війни Україна вийде з неї країною з більшою вагою на міжнародній арені.
Але водночас це зовсім не означає, що на нас автоматично чекає добра чи гарантована перспектива. Ми можемо отруїтися війною. Ми можемо отруїтися втратою політичного центру та радикалізуватися. Ми можемо отруїтися ресентиментом. Це, напевно, найгірша отрута, яка є в політичному житті. І перетворитися на Угорщину на стероїдах. Нам доступні дуже різні шляхи й деякі з них насправді страшні.
І це покладає на нас величезну відповідальність. Ми маємо бути в постійному перегляді та сумніві щодо того, чи ми робимо правильно і чи правильно ми концептуалізуємо те, що бачимо.
