27 та 28 травня у Києві пройшла велика правозахисна подія від Центру громадянських свобод – «Правозахисні діалоги». Це серія тематичних дискусій з українськими правозахисниками, посадовцями та фахівцями у галузі євроінтеграції. Цьогоріч фокусною темою став проєкт Національної стратегії у сфері прав людини до 2035 року.
Які пріоритети закладено в документ, як він узгоджується з зобов’язаннями України в межах вступу до ЄС, і чи відповідає очікуванням громадянського суспільства? Що з попередньої стратегії так і не виконали і які з цих провалів нова стратегія покликана виправити? А що залишається поза реформами?
Відповіді на ці запитання шукали учасники та учасниці першої панелі «Правозахисних діалогів»: Олена Колобродова, представниця Уповноваженого Верховної ради України з прав людини з соціальних та економічних прав; Володимир Яворський, програмний директор Центру громадянських свобод; Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA; Земфіра Кондур, менеджерка проєктів Ради Європи в Україні; Владлена Падун, юристка, аналітикиня Української Гельсінської спілки з прав людини та Надія Йолкіна, представниця Директорату стратегічного планування та євроінтеграції Міністерства юстиції України. Модерував панель директор Української фундації правової допомоги Микола Сіома.
Виклики для Національної стратегії
Першою виступила Надія Йолкіна, яка розповіла, як відбувається процес напрацювання проєкту, що вже зроблено та передбачено щодо відповідності євроінтеграційним зобов’язанням. Також пані Йолкіна озвучила певну ретроспективу Національної стратегії у сфері прав людини.
Олена Колобродова поділилася здебільшого позитивним досвідом співпраці Офісу Уповноваженого з Міністерством юстиції під час розробки проєкту. Водночас Альона Луньова зазначила, що для Центру прав людини ZMINA виникли проблеми з організацією консультативного процесу Міністерства юстиції. З нею погодилась і Владлена Падун, додавши, що документ такого рівня має більше залучати громадськість, а обговорення мають бути публічними.
Володимир Яворський поділився негативними сторонами проєкту. Звернув увагу на співвідношення стратегії та дорожніх карт з питань верховенства права, а також на важливість цілісного бачення системи інституцій з прав людини.
Земфіра Кондур підкреслила важливість проєкту. Увага до його виконання, за її словами, буде висока – як з боку Ради Європи, так і з боку Європейської комісії.
Також Олена Колобродова пояснила, що суть «наскрізного» принципу, про який йдеться у пояснювальній записці до проєкту Національної стратегії у сфері прав людини, для Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
«Щодо «наскрізного» принципу, ми розуміємо, що в центрі має бути людина і все, що відбувається навколо, ця стратегія має передбачати. Особливо в умовах правового режиму воєнного стану. Саме головне, щоб жодна вразлива категорія не випадала з фокусу уваги».
Ефективність цього принципу залежить від реалістичності завдань, належного фінансування та узгодженого розуміння його змісту різними державними інституціями, за її словами. Адже зміна посадовців може призводити до різних трактувань і практик впровадження.
Володимир Яворський говорив про складність врегулювання та перегляду обмежень прав людини під час війни.
«Є багато прав, які об’єктивно обмежені, – це нормально під час війни. Але який орган буде розробляти головну політику та яким чином вона буде здійснюватись, нині не визначено. Стратегія не дає відповіді, як ми будемо переходити до мирного часу, або продовжувати воювати», — наголошує він.
Владлена Падун звертає увагу на те, що в новій Стратегії держава фактично визнає відсутність цілісної політики перехідного правосуддя – тобто бачення того, як Україна має долати наслідки війни, відновлювати справедливість, документувати злочини, працювати з постраждалими та будувати повоєнне суспільство. Вона наголошує, що це питання неодноразово обговорювалося за участі правозахисних організацій, і тому його поява в стратегічних документах є позитивним сигналом. Однак проблема полягає в тому, що стратегія лише констатує наявність проблеми, але поки що не відповідає на ключові питання про відповідальних виконавців, механізми реалізації та інституційне лідерство цього процесу.
Альона Луньова наголошує, що Стратегія прав людини не є інструментом безпосереднього розв’язання проблем, а лише визначає рамку, пріоритети та бажаний напрямок державної політики. Тому не варто очікувати, що вона міститиме детальний перелік заходів для захисту прав людей на тимчасово окупованих територіях – це завдання майбутнього плану дій.
Спікерка вважає, що стратегія не повинна містити готові рішення для всіх проблем окупованих територій, але має закріпити правильні принципи та підходи – насамперед визнання мешканців окупованих територій постраждалими та збереження їхнього правового зв’язку з Україною.
На питання модератора, чи вбачає вона конкретний механізм виконання рішень ЄСПЛ, пані Земфіра визнала, що нова Стратегія декларує виконання рішень Європейського суду з прав людини та орієнтацію на європейські стандарти, однак не містить достатньо чітко прописаних механізмів реалізації цих намірів. Тому успіх залежатиме від того, як ці положення будуть конкретизовані в операційному плані та наскільки спроможними будуть інституції, відповідальні за їх виконання.
Ризики та фактори успіху Стратегії
Пані Владлена вважає, що проєкт Національної стратегії у сфері прав людини правильно визначає цілі, зокрема щодо протидії катуванням і жорстокому поводженню, однак залишається незрозумілим, як саме ці цілі будуть реалізовані на практиці. Головна проблема полягає не у відсутності стратегій чи законів, а в їхньому неповному виконанні через нестачу ресурсів, координації та політичної волі.
«Дуже б хотілося, щоб коли ми дійдемо до плану дій, моментом, коли галочка “виконано” буде навпроти кожного завдання, було не прийняття стратегії чи закону, а реальний відчутний позитивний вплив на цільову аудиторію цього завдання», — додає вона.
У контексті питання про фінансову конкуренцію між заходами із забезпечення прав людини та оборонними видатками пані Надія визнала, що фінансування є одним із ключових ризиків для реалізації нової Стратегії. Однак наголосила, що на етапі розробки стратегічного документа неможливо закріпити конкретні бюджетні суми. Фінансове забезпечення має бути деталізоване під час міжвідомчого погодження та формування бюджетних запитів профільними органами влади.
Пані Земфіра вважає, що головними викликами є не лише фінансування, а й слабка міжвідомча координація та недостатнє впровадження політик на місцевому рівні.
«Такі документи, як стратегії, передбачають залучення великої кількості різних державних інституцій – на національному та регіональному рівнях. І чого ми не бачимо, наприклад, у виконанні інших політик – це чіткого розуміння, що таке міжінституційна взаємодія і з чого вона складається», — каже вона.
Бліц для спікерів
Наприкінці панелі модератор запропонував провести бліц із двох питань. Перше – назвати один-два показники KPI, за якими у 2035 році можна буде сказати, що ця стратегія спрацювала.
Олена Колобродова назвала зменшення кількості звернень до уповноваженого. Альона Луньова зазначила, що Верховна Рада має керуватися стратегією і планом заходів, який визначає необхідні законодавчі регулювання, як інструкцією до дій – тобто ухвалювати відповідні закони, пріоритезувати це питання, а також не суперечити внутрішнім законодавством цій стратегії та принципам, які вона закладає. Владлена Падун назвала індикатором успіху стратегії чітку прогнозованість.
«Якщо, наприклад, я випускник школи та хочу здобути юридичну освіту, я розумію, що в мене не буде складнощів з оформленням документів про підтвердження освіти, що я матиму можливість дістатися до місця проведення НМТ чи ЕКС. Тобто щоб реалізувати своє право на освіту, право на працю, будь-яке право – я маю для цього прогнозовану чи гарантовану можливість», — додала вона.
Пан Володимир наголосив на чіткому та ефективному механізмі розв’язання проблем і визначенні відповідальних за це. Надія Йолкіна назвала своїм ключовим індикатором ефективності Стратегії рівень обізнаності людей про власні права. На її думку, успішність державної політики у сфері прав людини вимірюється не лише виконаними заходами чи формальними показниками, а й тим, наскільки громадяни знають, які права їм гарантовані, на які механізми захисту вони можуть розраховувати та як діяти у випадку порушення їхніх прав.
Земфіра Кондур вважає, що ефективність Стратегії має вимірюватися конкретними змінами у становищі вразливих груп – насамперед національних меншин, ромської громади та ЛГБТК+ людей.
Фінальне запитання модератора – оцінка ролі правозахисних організацій у можливості змінити фінальний текст Стратегії. За шкалою від 1 до 10.
Думки розділилися. Пані Надія та пані Владлена оцінили можливість впливу на 9, пані Олена – на 6, пані Земфіра – на 5, пан Володимир – на 4, а пані Альона – на 2.
Панельна дискусія засвідчила, що проєкт Національної стратегії у сфері прав людини до 2035 року сприймається як важливий крок до формування людиноцентричної державної політики та наближення України до європейських стандартів. Водночас учасники неодноразово наголошували, що ключовим викликом залишається не розробка нових стратегічних документів, а їхня практична реалізація.
Дискусія показала, що запропонована стратегія окреслює правильний напрямок руху, однак її справжня цінність визначатиметься не деклараціями та кількістю ухвалених документів, а тим, наскільки відчутно вона покращить захист прав і свобод людини в Україні.
Авторка матеріалу: Аліна Хміль, учасниця комунікаційної практичної програми Центру громадянських свобод.
