Цьогоріч 27 та 28 травня в Києві пройшла вже третя щорічна правозахисна подія від Центру громадянських свобод під гаслом «Україна 2035 – країна, у якій хочеться жити». У фокусі цьогорічного заходу – проєкт Національної стратегії у сфері прав людини до 2035 року. Головне запитання, яке ставили учасники: «Чи справді Україну очікують шалені реформи та рішучий прогрес у захисті та гарантуванні прав людини? І як, усе таки, поєднати логіку війни з логікою демократії?».
Під час події відбулася низка панельних дискусій, у фокусі цієї – свобода мирних зібрань під час воєнного стану, на прикладі України, ЄС і країн, що перебувають у стані війни. А також пошук відповіді на запитання: «Чи існує свобода мирних зібрань під час воєнного стану та що потрібно змінити, щоб її гарантувати?».
Учасники розглянули на прикладі мирних зібрань і масових заходів ключові питання, що регулюють це право, і які вимоги необхідно виконати, щоб наблизити наше законодавство до європейського.
У панельній дискусії взяли участь: Іванна Мальчевська – координаторка моніторингової групи ОЗОН Центру громадянських свобод, менеджерка Київського хабу з прав людини; Олена Шевченко – активістка і правозахисниця, голова ГО «Інсайт», співзасновниця «Марш жінок»; Володимир Яворський – програмний директор Центру громадянських свобод; Тимур Брикульський – начальник відділу превентивної комунікації Головного управління Національної поліції в Києві.
На початку розмови модераторка дискусії Олександра Романцова наголосила, що свобода мирних зібрань належить до тих фундаментальних прав, які створюють умови для реалізації багатьох інших прав і свобод. Саме тому обговорення цієї теми залишається особливо важливим в умовах воєнного стану.
Вона звернула увагу, що право на мирні зібрання має для України не лише правовий, а й суспільний вимір. Протягом новітньої історії українці неодноразово використовували цей інструмент для захисту своїх прав, захисту суспільних інтересів та впливу на державні рішення. За роки незалежності в Україні відбулося щонайменше дев’ятнадцять масштабних мирних зібрань, не враховуючи події загальнонаціонального масштабу, як Революція Гідності.
Обговорення почалося із загального оцінювання чинного українського законодавства у сфері свободи мирних зібрань. Олена Шевченко й Іванна Мальчевська вказали, що воно забезпечує достатні гарантії для реалізації цього права. На їхню думку, нинішні норми залишають широкий простір для громадянської активності та дають змогу громадянам вільно підтримувати чи висловлювати незгоду із суспільно важливих питань.
Водночас спікерки закликали обережно підходити до можливих законодавчих змін. Розвиток правового регулювання має відбуватися в діалозі з громадянським суспільством та з урахуванням європейського досвіду, адже кожна країна застосовує власні підходи до забезпечення свободи мирних зібрань.
Відзначили й роботу підрозділів «Поліції діалогу», що у складі української поліції. Він демонструє високий рівень взаємодії з організаторами та учасниками акцій і може конкурувати з аналогічними підрозділами деяких європейських держав.
Володимир Яворський звернув увагу на особливість української практики щодо свободи мирних зібрань в історичному контексті. Це право тривалий час забезпечувалося завдяки сформованим суспільним практикам, а не чітким законодавчим механізмам. Експерт зазначив, що в Україні досі немає спеціального закону, який би комплексно регулював цю сферу, що залишається однією з ключових прогалин у регулюванні.
Він припустив, що ця модель, може працювати не для всіх однаково. Якщо акції у великих містах підтримуються увагою громади та медіа, то невеликі ініціативи або зібрання в регіонах часто залишаються більш вразливими до обмежень.
Одним із рішень, Володимир Яворський, бачить ухвалення окремого закону, який би чітко розмежовував мирні зібрання та масові заходи, адже сьогодні ці поняття нерідко змішуються в правозастосовній практиці.
«Свобода мирних зібрань в Україні гарантується не законом, а силою вулиць і слабкістю влади. У реальності це працює трошки не так. Ми в Україні, маємо деяку особливість через відсутність закону на цю тему: є деякі домовленості й межі, через які не переступають пікетувальники й, так само, не буде переступати поліція – такий собі паритет», – каже програмний директор Центру громадянських свобод.
Тимур Брикульський щодо роботи підрозділу «Поліції діалогу» зазначив, що під час воєнного стану постійним і головним завданням правоохоронців залишається забезпечення безпеки учасників мирних зібрань. Через постійну загрозу обстрілів поліція заздалегідь комунікує з організаторами щодо маршрутів евакуації, розташування укриттів та алгоритмів дій під час повітряної тривоги.
Спікер підкреслив, що поліція може втручатися лише тоді, коли зібрання втрачає мирний характер або під час нього вчиняються правопорушення.
«Під час торішнього зібрання поблизу Міністерства закордонних справ деякі учасники були незадоволені іншим зібранням і почали використовувати піротехнічні засоби на підході до вулиці Михайлівської. До них застосували силу відповідно до закону про національну поліцію. Вони були доставлені до найближчого територіального управління поліції для з’ясування обставин подій», – зазначив начальник відділу превентивної комунікації ГУНП у Києві.
Далі обговорили питання обмеження змісту плакатів на акціях. Поліція не має повноважень вилучати плакати чи здійснювати цензуру, а в резонансних випадках, що спричинили суспільну дискусію, правоохоронці діяли в межах превентивної комунікації та реагували на звернення громадян. На цьому наголосив Тимур Брикульський. Також він згадав практику ЄСПЛ, зокрема рішення щодо протестів у Грузії, які підкреслюють високий рівень захисту свободи вираження поглядів під час мирних зібрань навіть тоді, коли висловлювання є гострими або провокативними.
Володимир Яворський додав, що питання використання різкої лексики, провокативних гасел або окремих форм протесту часто залишається предметом суб’єктивної оцінки конкретних правоохоронців. На його думку, майбутнє законодавство має спиратися на європейські стандарти та містити чіткі критерії, які дадуть змогу мінімізувати вплив людського чинника. Особливо в невеликих громадах і регіонах, де досвід модерування таких подій є значно меншим.
Спікери зауважили, що «Поліція діалогу» в Києві за роки роботи напрацювала ефективні практики взаємодії з організаторами акцій, однак цей досвід не завжди поширюється на інші регіони. Серед типових проблем називали недотримання стандартів комунікації, відсутність належної ідентифікації правоохоронців та грубе недотримання стандартів супроводу мирних зібрань.
«Не треба лякати людей поліцією, усе залежить від конкретних людей на місцях», – прокоментувала Олена Шевченко, активістка і правозахисниця, голова ГО «Інсайт», співзасновниця «Марш жінок».
Усі представники громадськості підтримали ідею подальшого розвитку підрозділів «Поліції діалогу» по всій країні. На їхню думку, цей підхід є важливим у ширшому контексті, – не лише для супроводу мирних зібрань, а і для побудови довіри та комунікації між поліцією і місцевими громадами загалом.
Іванна Мальчевська звернула увагу на умови роботи самих правоохоронців під час забезпечення посадових обов’язків. Вона переконана, що якість роботи поліції безпосередньо залежить від можливості належного відпочинку та психологічного відновлення працівників, особливо в умовах постійного стресу – повномасштабної війни.
Залучення до охорони мирних зібрань правоохоронців, які нещодавно працювали в зоні бойових дій, несе певний ризик. Такий досвід може створювати додаткові виклики як для самих поліцейських, так і для учасників акцій.
«Ми хочемо, аби людина у формі належним чином виконувала свою роботу. Але, постає питання: “Коли ця людина востаннє відпочивала, мала вихідний або як давно повернулася з бойових завдань?”», – зазначила експертка.
Нові норми законодавства мають враховувати одну з характерних особливостей українського суспільства – високу культуру спонтанних протестів, каже Мальчевська. Вона застерегла від надмірного формалізму у визначенні організаторів та процедур проведення акцій, адже багато суспільно важливих зібрань в Україні виникали без чітко визначеного організатора.
Тимур Брикульський розповів про практичні аспекти роботи підрозділу – від організації безпеки під час мирних зібрань до кадрового забезпечення та професійної підготовки правоохоронців. Осібну увагу приділив на роботу підрозділу в умовах повномасштабної війни. За його словами, близько третини співробітників «Поліції діалогу» добровільно долучилися до ЗСУ, а команда постійно оновлюється завдяки новим працівникам, які потребують додаткового навчання та підготовки.
Він розповів про міжнародні програми підготовки, стандарти навчання за скандинавською моделлю забезпечення порядку під час мирних зібрань. Водночас отриманий досвід доводиться адаптовувати до українських реалій, де правоохоронці дедалі частіше взаємодіють із родинами військовополонених, безвісти зниклих та іншими групами, які потребують особливо чутливої комунікації.
Підсумовуючи, Олександра Романцова закликала цікавитися обговореними питаннями – тому що розвиток правової культури починається з готовності суспільства розбиратися у власних правах та механізмах їхнього захисту.
Окремо учасники наголосили на важливості ознайомлення із «Законом України про Національну Поліцію»: переліком повноважень і обов’язків правоохоронних органів. Чим краще громадяни розумітимуть принципи роботи поліції, а поліція – очікування суспільства, тим більше буде простору для довіри та співпраці.
Автор матеріалу: Олексій Гуртовий, волонтер Центру громадянських свобод.
